Блог о ФК Динамо Киев

Він був у київському «Динамо» в часи його найвищого злету й збирався піти, оскільки не міг пробитися до складу. Не відпускав Лобановський і врешті Кочубинський пішов з рідного клубу після семи років перебування в ньому, вчинивши наперекір Метру. Нині Станіслав Олександрович визнає свою помилку. Як і спокійно, з висоти прожитих років розповідає про чимало інших, прихованих ширмою сторінок з життя київського суперклубу.

Прийнявши пропозицію поспілкуватися, пан Кочубинський спершу провів невеличку екскурсію територією свого дітища – київської ДЮСШ-15 на Теремках. То нині там півтора десятка полів зі штучним покриттям. Колись на тому місті була пустка. Виходячи з пропозицією на представників владних структур, Станіслав Олександрович клаптик за клаптиком розширював межі школи. Школи, яка не є приватною і перебуває в державній власності, а її іменитий завуч – найманим працівником.

«Ось на цьому полі покриття вже зносилося, треба настиляти нове. Буду спілкуватися з добрими людьми, аби хтось профінансував покупку», - ділиться поточними планами господар. А потім запрошує до шкільного кафе, стіни якого прикрашені ігровими футболками відомих вихованців ДЮСШ. Не лише футболістів, а й представників інших видів спорту, приміром, найкращої в українській історії гірськолижниці Юлії Сипаренко. Кухарка частує смачним чаєм й ми поступово переходимо до розмови «на диктофон». У цій бесіді нинішній гість UA-Футболу розповів, як забив переможний гол у Лужниках «Спартакові», як «Динамо» здавало матч у зірковому 1975-му, як змушений був піти через «договірняк» з «Кайрата» і чому на початку 80-х розвалилися «Карпати».

- Станіславе Олександровичу, для вас, корінного киянина, Теремки – рідний район?

- Ні. Народився на Печерську. А зараз живу за містом, у приватному будинку в Петропавлівській Борщагівці. Школу на Теремках вирішив відкривати, бо територія дозволяла. Створити щось схоже мріяв ще у Львові, завершуючи кар'єру у складі першолігових «СКА-Карпат». Взагалі, було б непогано, якби ось такі комплекси були в кожному районі. Колись футбольний майданчик був у кожному дворі. Саме це й визначило для мене вибір професії. Захворів футболом з дитинства. А що нині? Візьміть Теремки. То спальний район. Не було б цього комплексу, то я й не знаю, куди б ходили місцеві діти. До нас сюди з усього міста приїжджають. Як то не дивно, але у Києві можливості для занять футболом обмежені. Схожих з нашим комплексів майже немає.

- Хто допомагав розбудовуватися?

- Усі будівлі й поля з'явилися виключно за державний кошт. Будували поетапно, з радянських часів і при чотирьох українських президентах – перший, другий, третій майданчики, службові приміщення. Друзі дивувалися, питали, навіщо тут сиджу. Світ не без добрих людей, завжди знаходилися ті, завдяки кому наша ДЮСШ розросталася. Наш тренер Олександр Лисенко колись розпочинав тут свою професійну діяльність, тренуючи дітей на камінні.

- Можна навчити дітей грати у футбол на камінні?

- Виявляється, що можна. Нині в Україні стоїть проблема нападника для національної збірної й за збірну грає той, хто тренувався у Сан Санича тут, якраз на камінні. Мова про Ромка Зозулю. Ви ж бачите, чиї футболки у нас тут на стіні – Прийма, Лугачов, Шеліхов, Іщенко, Бондаренко. А форма Чигринського навіть не прана. Її Діма подарував нам відразу після гри. Та що ми про Зозулю – я й сам вчився грати у футбол у дворі, на асфальті.

- Згодні, що вам трохи не пощастило народитися в один час із видатним динамівським поколінням? Наче й тренувалися постійно поряд, але грали мало...-

- Так і є. Згадайте 1975-й. Анатолій Коньков, Володимир Веремеєв, Леонід Буряк, Віктор Колотов, Володимр Мунтян – хто із цих зірок мусив бути зайвим і залишатися в резерві. Я грав на позиції опорного півоборонця. Чи варто дивуватися, що за всі роки у складі киян провів близько 50-ти матчів? З іншого боку, при тренері Олександрі Севидові я дебютував у основі «Динамо» в 18-річному віці. А потім прийшов Валерій Лобановський і створив команду, кращої за яку в нашій історії, на мою думку, не було. Я грав не часто, але щоб знаходитися в тій обоймі, теж треба було щось вміти. Онищенко, Блохін, Коньков, Мунтян, Веремеєв, Буряк – що не людина, то зірка. Я тривалий час знаходився на підступах до основи, але пробитися туди так і не зміг.

- Що відчуває 18-річний хлопець, потрапляючи в колектив, у якому ще були досвідчені Віктор Серебряников, Віталій Хмельницький, Анатолій Бишовець, Анатолій Пузач і в якому вже знаходилися майже всі ті футболісти, які заявили про себе у 1975-му?

- Спостерігаючи за взаємостосунками нинішньої молоді, трохи дивуюся. Нині все по-іншому, ніж тоді, на початку 70-х. Найперше ми відчували величезну повагу стосовно досвідчених футболістів. Ми, гравці дубля боялися зайти в автобус доти, доки не сів туди Вадим Соснихін. Дивився на цих футболістів великими очима. Хоча ніхто до нас зверхньо не ставився. Навпаки, тим, хто вмів себе вести і сумлінно працював, старики зазвичай допомагали. Не знущалися з нікого точно. Звісно, м'ячі молоді носили, але то теж форма виховання. А загалом у нас же не армія і не армійська команда. В «Динамо» завжди була висока культура поведінки.

Восени 1976-го. Напередодні матчу з одеським "Чорноморцем"

- Як зуміли вижити після першого періоду суцільних експериментів дуету Лобановський-Базилевич?

- То було жахіття. Експерименти на витривалість людського організму. Років через п'ять-шість, на початку 80-х Валерій Васильович, наскільки мені відомо, переглянув своє бачення стосовно ресурсу людини кардинально. Якби не ці навантаження, могли б ще пограти Мунтян, Колотов, Трошкін. У 80-90-ті навантаження в «Динамо» були, м'яко кажучи. Меншими. Особливо у порівнянні з першими нашими зборами під керівництвом Лобановського на початку 1974-го. То було три збори, які залишаться жахливим сном для кожного з їх учасників. Думаю, більшість, дізнавшись наперед, що нас очікує, вирішили б завершити з футболом. Зрештою, дехто відразу й завершив. Сергій Доценко не грав, не витримавши навантажень першого збору. Трохи пізніше змушений був припинити кар'єру Слава Семенов, за ним – Соснихін. Навантаження були нелюдськими. Але таким тоді було бачення Лобановського.

- Лобановського чи Базилевича?

- Думаю, першу скрипку в їхньому дуеті завжди грав Лобан. Базилевич був Валерієві Васильовичу другом. Ми навіть за якістю тренувань відчували, хто головний. З Лобановським віддача футболістів була значно вищою. Базилевич – м'якший, від нього можна було отримати поблажку.

- Але завдання були однаковими?

- Так. Мені закарбувався в пам'яті один тест. Після нього не міг підняти рук, коли, зайшовши до роздягальні, зайшов у душ, щоб намилити голову. Перед виїздом на збори в Ґаґри чи Ґантіаді ми три тижні по два рази на день тренувалися на верхніх кортах Республіканського стадіону. Уявіть собі зал. Тривалість тесту – трохи більше восьми хвилин. Саме таким був найкращий результат Колотова. Я був у трійці. Стартували ми по чотири особи. На першій станції стояв набивний м'яч, вимагалося скластися 20 разів. Друга вправа – 20 віджимань від підлоги. На іншій станції стояла 16-кілограмова гиря, яку потрібно було підняти 20 разів. Плюс – 20 разів в обидва боки мали перестрибнути через бар'єр. Між вправами можна було чи бігти, чи йти кроком. Не пригадаю, скільки повторень ми робили, але друга група гравців, виходячи на старт після нас, побіліла, спостерігаючи за тою роботою, яку ми виконували.

І таких тестів було чимало. Приїжджаємо якось на збір в Ліселідзе. Там тренувалися півтори години зранку на березі моря. В 11-й працювали на полі з м'ячами. Третє заняття було біговим. Під час останнього тбіліські динамівці, котрі теж готувалися в Ліселідзе, вже були вільними, тому сідали на м'ячі і просто дивилися за тим, що робимо ми. Давід Кіпіані та Володимир Ґуцаєв дивилися на те, що ми робимо, з величезними очима і не могли второпати, що людині таке під силу.

Нинішні збори команд української Прем'єр-ліги в порівнянні з нашими – то курорт. Іспанія ОАЕ чи Туреччина, чудові умови. Ні тобі болотяних полів, ні навантажень після яких не хотілося більше нічого.

Липень 1974-го. "Карпати" - "Динамо" - 0:0. Киянин Кочубинський проти львів'-янина Романа Риф'-яка

- Але найголовніше, що ці перші експерименти Лобановського мали ефект.

- Команду справді прорвало. Тоді всі футболісти були надзвичайно сильними індивідуально, що на фоні ідеальної функціональної готовності дало неймовірний результат. Більшість суперників «Динамо» тоді просто зносило. З нами не могли сперечатися ні з точки зору техніки, ні у функціональному аспекті.

- У 1975-му ви грали матч у Ташкенті, коли «Динамо» програло 0:5 «Пахтакорові»...-

- То була здача. Потім були величезні розбірки, але врешті справу спустили на гальмах. Мене ніхто до відома не ставив. Відіграв обидва тайми у поєдинку дублерів, а ввечері прилітає основа. Лобан каже: «Готуйся до завтрашньої гри». Чому – мені ніхто не пояснював. А під час матчу робилося щось неймовірне. То ж відразу після поєдинку на Суперкубок з «Баварією» сталося. Склалося враження, що нападник «Пахтакора Васіліс Хадзіпанаґіс бігав біля наших воріт один, а всі наші оборонці дивилися за його переміщеннями стоячи.

- Лобановського звинувачували, що то саме він поставив договірні матчі на конвеєр...-

- Складно сказати, хто творець цього явища, але що «Динамо» грало такі поєдинки нерідко, підтверджую. Особливо з українськими командами. Нічия на виїзді – перемога «Динамо» у Києві. Так ми зазвичай грали. Може, то була стратегія вищого керівництва Української ССР.

- Взимку 1976-го ви теж проходили ті страшні збори, які призвели до краху великої команди?

- Ні. За кордоном з Лобановським тренувалися ті, хто мав їхати на Олімпіаду в Монреаль. Нас до чемпіонату СССР, який в інтересах збірної розділили на два окремих – весняний та осінній – турніри, в Ґантіаді готував Анатолій Пузач. У нас тоді гарна молода плеяда підростала – Олександр Хапсаліс, Володя Безсонов, Олександр Бережний. Поки основа готувалася до матчів на міжнародній арені, внутрішні матчі дали чималий поштовх багатьом юним футболістам.

- Ви були капітаном цієї команди...-

- Так. А найпам'ятніший матч зіграв у Москві проти «Спартака». Тоді, до речі, основа грала. У порівнянні зі складом, який виступав у 1975-му, новими були лише я та Вітя Звягінцев. Я забив єдиний у тій зустрічі гол. Головою, після подачі кутового. Але перед тим втратив такий момент, що понині важко згадувати. Отримую в районі ближньої стійки передачу, прибираю під себе Ловчева, воротар Владющенков уже лежить. Хотів підсікти м'яч над голкіпером. Та підвело поле. Зачепив шипами якусь нерівність і через цю дрібницю м'яч пролетів поруч зі стійкою. Добре, що хвилин через десять виправився.

Той самий матч проти "Спартака" у 1976-му. Кочубинський проти Валерія Гладиліна

- Ще один резоннансний матч весняного чемпіонату-1976 киянам понині згадують у Львові. Той, у якому ви перемогли 1:0 тбіліське «Динамо», але який завершився технічною поразкою через те, що Лобановський виставив незаявленого воротаря Олександра Прохорова. Саме ці очки й принесли грузинам бронзу, а «Карпати» залишилися четвертими...-

- Певен, що Лобановський помилився несвідомо. Перед нашим молодіжним складом тоді стояло завдання стати третіми й повідомлення про технічну поразку ми отримали після заключного матчу в Єревані. Перемогли там «Арарат» 2:1 і були впевнені, що виграли бронзу. Але через день отримуємо інформацією зі Спорткомітету.

Прохоров же у нас як опинився? Його зі «Спартака» взяли з метою підсилення конкуренції в олімпійській збірній. Письмового підтвердження з Москви при цьому не було. Згода зі сторони спартаківців прийшла усна. Лобановський цього не врахував і поставив Прохорова проти тбілісців. Про це ніхто не згадував, після матчу минуло більше місяця і лише після завершення чемпіонату нам зарахували поразку. У нас забрали два очки і з третього місця «Динамо» відсунулося на шосте.

- На післяолімпійських розбірках були присутнім?

- Був присутнім на зборах, коли приїздило керівництво ЦК партії. Самовпевненість Лобановського – добре, але це бажання бути гегемоном дійшло до таких меж, що терпіти більше не міг ніхто.

- Але в підсумку залишився саме Лобановський, а пішов Базилевич.

- Усе тому, що ці люди різні як за складом характерів. Так і за вчинками. Лобановський завжди залишався справедливим. Якщо людина лайно, то Валерій Васильович про це казав у вічі. Базилевич намагався бути дипломатом, міг іронічно образити. Думаю, Лобановського обрали саме через характер. Навіть не керівництво, а провідні гравці. Бо дискусій тоді було чимало. Приїздили генерали з МВС, керівники Української ССР, спілкувалися як з тренерами, так і з гравцями.

- Могло статися, що розігнали б футболістів, а тренерів залишили?

- Сумніваюся. Таких людей розігнати не можна.

- Правда, що Лобановський після цієї історії став ще замкнутішим?

- Ні. Він змінився, але по-іншому. То була дуже мудра людина. Валерій Васильович зробив висновки і став гнучкішим, зважав на людський фактор.

- Коли зрозуміли, що потрапити до складу «Динамо» не зможете?

- Я чекав довго, хоча й розумів, що футбольне життя коротке. Хтось, як ось мій друг Сашко Бойко, свого часу таки дочекався. Мені Лобановський дав зрозуміти, що треба йти, у 1977-му. Я ж хотів піти ще раніше. Мав пропозиції з «Чорноморця» і «Шахтаря». Але тренер не відпускав. У 1977-му ж Лобан відпускав мене виключно в «Шахтар» або «Дніпро». Тепер вже я вирішив вчинити наперекір, зробити на зло і піти в «Кайрат». То була величезна помилка, адже три роки кар'єри цим фактично викреслив. При цьому мене відрахували з інституту. Вуз закінчував вже в Алма-Аті. У мене ж вже була написана заява про перехід у «Шахтар». Її підписав після приїзду до мене тренера Віктора Носова. Лише автографа внизу бракувало.

До пропозиції «Кайрату» схилив Хапсаліс. «Поїдь, - каже, - там гарне місто». Молодим тоді був, дурним. Не знав, що воно – п'яти-шестигодинні перельоти. Додайте три години різниці в часі, страшенну спеку. То був жах. Грати в Казахстані надзвичайно важко. Виходив у складі постійно, але задоволення від гри не отримував. Не вважаю, що перебування в «Кайраті» принесло бодай якусь користь. Справжній смак футболу відчув лише перейшовши в «Карпати».

- Ваш перехід вийшов якимось надто загадковим: до 16-го туру граєте постійно, а потім зникаєте...-

- Пішов за підсумками Спартакіади народів СССР, на якій «Кайрат» фактично представляв збірну Казахстану. Там ми віддали матч, який для нас нічого не вирішував, Росії. Не вся команда, а шестеро чи семеро футболістів. Коли почалися розбірки, то група гравців, зокрема Байшаков, Ордабаєв вирішили перечити до останнього. Це лише загострило ситуацію. Я вирішив не очікувати, чим все завершиться і написав заяву. Повернувся до Києва, а звідти – до Донецька. Приїжджаю, а мене не можуть заявити. Виявилося, що «Кайрат» звалив усю відповідальність за зданий Росії матч на мене.

Не міг заявитися ні за «Шахтар», ні за «Дніпро». Без роботи сидів півроку. Але приїжджає до мене Трошкін, котрий у той час працював разом з Віктором Матвієнком у друголіговому рівненському «Авангарді». «Відіграй за нас рік, - каже, - і ми тебе кудись заявимо». Погоджуюся, проходжу збори, на яких на мене знову виходять представники «Шахатря». Також зацікавилися мною й «Карпати». До мене постійно приїжджав помічник тренера команди Іштвана Секеча Ярослав Дмитрасевич.

Усім відмовляю, кажу, що дав людям слово за те, що вони мене фактично легалізували, що відіграю у Рівному сезон. Та викликають мене до Києва, до начальника відділу футболу Миколи Фоміних. Їду разом з Матвієнком. Там, у кабінеті на Кірова (нині – Грушевського), трохи нижче від Кабміну Фоміних каже: «Або ти переходиш у «Шахтар» чи «Карпати», або ідеш працювати на завод». «Що я можу зробити?» - питаю Матвієнка. Зрештою, ні він, ні Трошкін претензій не мали. Усі все розуміли. Вирішив їхати до Львова.

- 1980-й, «Карпати» тоді якраз повернулися до вищої ліги...-

- У Львові тоді зіркова команда була – Баль, Юрчишин, Суслопаров, Броварський, Батич, Родін. Дуже задоволений, що закінчив гравецьку кар'єру саме в такому футбольному місті, як Львів. Там радувало усе – гра, ставлення, глядацький ажіотаж. У ті роки на «Дружбу» (нинішню «Україну») ходило по 40 тисяч щоматчу.

У боротьбі за верховий м'-яч карпатівець Станіслав Кочубинський. Фото - Володимир Дубас

- При цьому «Карпати» не змогли втриматися у вищій лізі і вже через рік вибули у нижчий дивізіон. Чому?

- Не знаю, хто в тому винен – Секеч чи команда, - але колектив поділився на два угруповання. В одне входили Левко Броварський, Сашко Швойницький, Юрій Суслопаров, Андрюха Баль та Алік Родін. «Поводирем» іншої групи був Стьопа Юрчишин. Я не входив у жодну з тих компаній. Причина цього розколу була тривіальною: за рік до того, коли команда виходила у вищу лігу, на команду виділили автівку. Секеч вирішив віддати «Волгу» Юрчишину, а Броварського обіцяв нагородити пізніше. Льова не погодився й почався конфлікт.

Що щось не гаразд, зрозумів уже в другому своєму матчі у складі «Карпат». Ми приймали тбіліське «Динамо». За 15 хвилин до завершення гри Ігор Семенка ударом метрів з 30-ти забив надзвичайно красивий м'яч і ми повели – 1:0. Та через кілька хвилин отримуємо штрафний у власні ворота. Швойницький запускає «метелика» після нескладного удару Кіпіані – 1:1. Невдовзі Сашко «помиляється» ще раз і ми програємо 1:2. Там добре було видно, що то то не просто помилка. Я був у колективі новий, тому не поцікавився, чому так сталося. Лише через рік нападник тбілісців Реваз Челебадзе розповів мені, що гру львів'яни здали.

Напередодні матчу Кубка СССР-1981 в Ужгороді. "Карпати" - "Динамо" (Київ). Капітани команд Володимир Безсонов та Станіслав Кочубинський

- Після відставки Секеча ситуація виправилася?

- Суттєво. Наприкінці сезону команда нарешті почала демонструвати те, на що здатна. Ми перемогли московські «Динамо» і «Локомотив», донецький «Шахтар». В передостанньому турі виграли в «Спартака» і за всіма розкладами вилітати мало московське «Динамо». Але втрутилося керівництво Спорткомітету і москвичам в останніх турах віддали очки «Арарат», «Кайрат», мінське «Динамо» і «Пахтакор». Як наслідок, «Карпати» вибули.

- Львів'яни також начебто намагалися домовитися з ростовським СКА про потрібний результат матчу останнього туру, у якому «Карпати» влаштовувала й нічия...-

- Перед матчем усе вже було домовлено. До Ростова ми поїхали напередодні разом з Броварським. У СКА теж було два угруповання. В одне входили старожили команди Андрющенко, Радаєв, Гусєв. В іншому – Сашко Заваров, Кузнєцов, Гамула, Зуєв. Ми домовилися зі стариками. Страшно згадати, скільки ми тоді не забили м'ячів. М'яч уже й падав на поперечину, і котився по ній. Та помилився Вася Щербей і Сергій Андреєв, який входив до того угруповання, з яким ми не домовлялися, відкрив рахунок. Наприкінці матчу Сергій з пенальті забив удруге. При цьому навіть судді нам у тому матчі допомагали.

"Дружній виїзд" "Карпат" до Малі у 1981-му. Кочубинський - стоїть крайній зліва

- Що було після повернення додому?

- Зібрав нас по закінченні чемпіонату секретар обкому Добрик. Цікавимося, що далі, адже усі футболісти мають запрошення з команд вищої ліги. Вірішуємо залишатися, за що керівництво винагородило нас усім, чим тільки можна – машинами, меблями, телевізорами. Та приїжджаю з відпустки й зустрічаю на бульварі Шевченка Броварського і Баля. Ідемо попити кави. Про те, що Суслопаров переходить у «Спартак», вже знав. «Слава, я вирішив переходити в «Динамо» - каже тоді Баль. Невдовзі до Києва перейшли також Ярослав Думанський та Юрчишин. Щоправда, Степан невдовзі повернувся назад. Команда розвалилася, однак я вирішив залишитися. Може, пішов би й не отримав би травми. Саме в сезоні-1981 у мене полетіла хрестообразна зв'язка.

Засуджувати хлопців було важко, адже всі вони піднялися на новий ігровий рівень. Разом з тим, про боротьбу за вихід до вищої ліги мова вже не йшла. І то було найприкріше. Певен, ті «Карпати» могли про себе заявити дуже гучно. В будь-якому разі, то був гарний період. З тим же Балем ми залишилися друзями. Незадовго до смерті він був у мене тут, у школі. Досі не можу відійти від цієї трагедії. Забитого у телефоні Андрієвого номера не стираю. На пам'ять...-

- Сезон-1981 у першій лізі «Карпати» завершили на 11-му місці. Попри всі кадрові втрати, для колективу, який нещодавно виступав у еліті, занадто низько...-

- На мій погляд, велику помилку керівництво клубу зробило, прибравши Броварського. Левко команді міг допомогти і це безперечно. Не знаю, до чого Левко з Дмитрасевичем договорилися, але відчуваю, що Ярослав Іванович бачив у Броварському з його авторитетом майбутнього тренера й прибрав фактично свого конкурента. Не виключаю, що залишився б Левко, не пішов би й Баль. Стосунки в Андрюхи з Льовою були дуже тісними.

На цьому газетному знімку зображений початок матчу команд "СКА-Карпати" - "Дауґава" (Рига). Капітани команд Станіслав Кочубинський та Олександр Старков

- У 1982-му, коли «Карпати» розпалися, натомість з'явилося новоутворення з назвою «СКА-Карпати», ви у Львові залишилися...-

- Бо слово керівництву дав. Не знаю, як би потім при зустрічі кураторові команди Пижику дивився у вічі, якщо б пішов. Три сезони ще відіграв, хоча й виходив на поле нерегулярно. Травми. Переніс не одну операцію, зокрема на меніску. Зрештою, прооперувавшись, відновив зв'язки, міг грати ще, але відчував, що рівень вже не той, тому вирішив повернутися до Києва. Та й триматися не було за що. Армійську команду люди вже не сприймали як свою. Мені здається, що рішення про ліквідацію «Карпат» було політичним. Вищі особи намагалися вплинути на львів'ян. Натомість через приставку СКА місцеві вболівальники від команди відвернулися. Таке можуть сприйняти в Ростові, Москві чи Хабаровську. Та де завгодно, лише не у Львові. Треба знати менталітет галичан, щоб зрозуміти, що схилити їх до чогось силоміць неможливо.

- Ви цим менталітетом пройнялися?

- Звичайно. «Карпати» мають особливий дух. Зрозумів це ще школярем, у 1971-му, коли поїхав до Львова як гравець київського «Динамо». Ми тоді на СКА зіграли 0:0 матч дублерів. А через добу дивився з трибуни матч основних складів. «Карпати» тоді виграли 3:1. Досі згадую фантастичний дальній удар Анатолія Рибака, а надто – атмосферу на трибунах. Якщо карпатівським духом проймешся, то ніколи не будеш сприймати цю команду байдуже. Також упевнився, що у складі львів'ян мають грати виключно галичани. Так хочуть їхні вболівальники. Так, в історії команди були приклади, коли проявити себе за «Карпати» зуміли росіяни Ліхачов чи Сиров, були представники інших міст. Але в цілому «Карпати» залишалися виключно галицькими. І в цьому й полягає привабливість цієї команди.

Два роки тому, приїхавши на запрошення Ігоря Дедишина до Львова, щоб очолити академію «Карпат», подарував власникові клубу Петрові Димінському знімок, датований 1980-м роком. Ми тоді з «Шахатарем» грали, стоїмо з Балем на куті, а за спиною – биток. Фантастичне видовище. «Ось це й є рівень львівського футболу» - кажу. Нині ж у Львові заповнюється лише фанатський сектор. Для мене це дивно.

- Засвітившись у СКА, ви цілком могли підзаробити, переїхавши в одну з команд радянських груп військ...-

- Мав варіанти з Угорщиною та Чехословаччиною. Не схотів. Купувати і продавати – то не моє. Приїхав до Києва і почав створювати на місці шкільного стадіону, навколо якого не було навіть паркану, цей комплекс. Точніше, спершу мене призначили директором ДЮСШ-15, а вже перебуваючи на цій посаді, я здивувався, як може школа не мати своєї бази. Ні стадіону, ні залу – нічого. Проект розробив фактично за власний кошт. Потім подав його в держадміністрацію й два роки очікував, поки цей проект потрапить до плану будівництва міста. Точніше, мені дуже пощастило, що у цей час познайомився з головним інженером міськбуду Віктором Величком, котрий пізніше став заступником столичного градоначальника Івана Салія. Віктор Олександрович тривалий час керував будівництвом у Києві. Власне, за його сприяння ми й побудували цей комплекс.

Спершу тут були трав'яні поля, а потім перший синтетичний настил презентував Григорій Суркіс. Також приклалися до будівництва колишній мер столиці Олександр Омельченко, Ігор Лисов. Останнє з цих полів (маленьке, 36 на 18) допоміг обладнати Микола Даневич. Кому ці прізвища про щось говорять, той зрозуміє, що люди вони одне з іншим не пов'язані. Дотримуються різних політичних поглядів. Я навчився шукати компроміс. Бо роблю корисну справу не для себе.

- Але вам теж з цього треба щось мати...-

- У тому й річ, що друзі неодноразово запитували: «Чому ти не приватизуєш цю ДЮСШ?» Але мені це не потрібно. Нехай це все належить дітям, державі. Поки можу, то працюю. У нас бюджетна установа й відповідно в нинішніх умовах не можемо робити прогнозів навіть на найближчих півроку.

- Зарплати завуча ДЮСШ вистачає на повсякденні витрати?

- Коли не вистачало, то в 1995-му їздив працювати за кордон, до Іраку. Мене туди тренувати футбольну команду відправила американська компанія. Попрацював рік і заробив на будинок. Взагалі, у мене від перебування в Іраку залишилися найкращі враження. І від країни, і від умов роботи. Моїм безпосереднім керівником був син Саддама Хусейна Адей, котрий тоді очолівав Олімпійський комітет країни. Від іракців отримував зарплату динарами, американці ж платили доларами.

З 2012-го впродовж року керував Комітетом дитячо-юнацького футболу ФФУ. Не вдаючись у подробиці, скажу, що швидко зрозумів: задуманого мені реалізувати не вдасться. Тому торік пристав на пропозицію «Карпат» й очолив клубну академію. Ми створили програму підготовки. Усе складалося непогано, однак на початку цього року між Димінським та Коломойським, які якимось чином співпрацювали, пробігла чорна кішка. Деталей не знаю, але Коломойський з «Карпатами» вже не співпрацює. Академія поруч з клубною базою в Брюховичах мала будуватися саме за сприяння Ігоря Валерійовича. Нині цей проект призупинений. Зрозумів, що залишатися сенсу немає й повернувся до Києва, в рідну ДЮСШ, тепер вже на посаду завуча.

До того ж за дітьми від другого шлюбу треба приглядати – синові Федору зараз 11, доньці Насті 16. Хочу трохи перепочити і подумати, що робити далі. Син ось футболом займається. Є у хлопця голова, але ставити перед ним завдання бути футболістом не збираюся. Донька теж спортивна дівчина, займалася гіммнастикою у школі мистецтв. Для загального розвитку, а не заради спортивної кар'єри. Настя добре вчиться. Зараз треба подбати про те, щоб вона отримала освіту.

Власне, діти – моє щастя. Донька Дарина, яка народилася в першому шлюбі, працює в Європейському банку реконструкції і розвитку, була причетна до будівництва доріг у Львові під час підготовки до Євро-2012. Діти мене радують, тому й можу назвати себе цілком щасливою людиною.